Стандарт породи

(жартома про серйозне)

 Красивою і водночас страшною справою є досягнення стандарту породи в собаківництві. Упродовж довгих років доводиться працювати над тим, щоб закріпити в поколіннях  певні риси характеру собаки, які б згодилися  або в мисливстві, або охоронній чи пастушій службі. Так само треба закріпити й зовнішні ознаки, що характеризують породу: форму вух, довжину шерсті й окрас. За тисячоліття людина вивела сотні порід своїх чотирилапих друзів, більшість з яких характеризуються неповторністю й красою. Але є також страшний бік цієї справи, коли безжально знищують цуценят, до зовнішності яких матінка-природа вирішила додати щось інше, ніж те, що собі задумали собаківники. Ще донедавна, дотримуючись безглуздих стандартів породи, собачатам нещадно відрізали хвости й кромсали вуха. Аж поки захисники тваринного світу не почали активно протестувати проти таких знущань над тваринами. Тепер ці примхи моди поступово відходять у минуле. Попри те деякі представники собачого роду, які бездоганно відповідають стандартові своєї породи, настільки схожі одні на других, що лише господар, знаючи тонкощі зовнішності свого вихованця й особливий вираз його морди, зможе відрізнити його серед інших. Саме така абсолютна відповідність стандартові породи якось зіграла злий жарт з моїм знайомим собаківником.

Чоловік скільки себе пам’ятав завжди був оточений собачим товариством. І ось ставши підприємцем і збудувавши для своєї сім’ї нову хату, вирішив завести надійного чотирилапого сторожа. Для цих обов’язків найбільше підходила порода ротвейлер, в яку педантичні німецькі заводчики заклали найкращі риси: витривалість, послух господареві й шляхетну зовнішність. Вже досить швидко з кумедного цуценяти виріс  кремезний пес, який не лише справно охороняв майно свого господаря, але й був радістю для всієї сім’ї. Собаку щиро любили й дбайливо доглядали.

 Якось господар, поспішаючи в справах, швидко виїжджав на власному авто з подвір’я. Щоб не тратити час на закривання великої вхідної брами, лише причинив хвірточку, що вела на заднє подвір’я, де якраз і гуляв його вихованець. До слова, собака мав повну волю й не знав ні прив’язі, ні тюремного вольєра.  Повернувся чоловік уже присмерком, до того ж і настрій  мав добряче зіпсований. Відчував, що зараз може розрядитися на комусь першому, хто потрапить йому на очі. Він заїхав на автомобілі в подвір’я й енергійно вийшов з нього. Не встигнувши зачинити за собою дверцята, чоловік раптом у протилежному боці двору помітив свого ротвейлера, який щось зацікавлено обнюхував там. Як він тут опинився? – незадоволено подумав чоловік, – невже перескочив паркан? Така поведінка собаки могла скінчитися недобре, адже через відкриті ворота пес міг кудись помандрувати й загубитися або напасти й покусати якогось перехожого, що проходитиме повз. Господар голосно крикнув кличку свого собаки: «Барон!». Собака навіть не повів вухом і продовжив обнюхувати місцину. «Барон, до мене!», – скомандував чоловік, але реакції не було жодної. Знову й знову голосне «Барон» розчинялося в сутінках, проте все залишалося без змін, а власник титулованої клички своєю байдужістю лише розпалював злість газди. Чоловік, будучи успішним підприємцем, звик до послуху з боку своїх підлеглих, а тому не зносив ігнорування. Швидкою впевненою ходою він рушив до собаки. « Ти чому не відзиваєшся? Я тебе де залишав?» – суворо й люто говорив чоловік до пса так, ніби міг отримати від нього відповідь. Підійшовши близько до собаки, господар враз помітив, що з тварини зник нещодавно куплений дорогий шкіряний нашийник. Здається, ця втрата стала останньою краплею у грозовій хмарі, що зібралася над головами персонажів події. Зі словами: «Ох, ти ж, лайдаку, я навчу тебе послуху!», – дужий дядько вхопив здоровенного собацюру за загривок і поволік на заднє подвір’я, де власне й мав його застати. Пес спробував гарчати й опиратися, але міцна людська рука, немов залізні клешні тримала шкіру на шиї пса, обмежуючи рух і причиняючи біль. Собака здався й, інерційно перебираючи лапами, поплентався поруч з чоловіком, який щиро й щедро зганяв на ньому злість від своїх нинішніх невдач.

 Ще здалеку господар зауважив, що хвірточка на заднє подвір’я була закрита, отже, він не помилився у своїх здогадках – собака таки перескочив її , вирішивши погуляти. «Нічого, тепер ти довідаєшся, що таке вольєр і справжнє собаче життя!» – не вгавав чоловік, відчуваючи, що вже й сам переходить на гарчання. Він рвучко відчинив хвірточку й з усією силою заштовхнув у неї собаку, пригостивши на прощання свого улюбленця легким копанцем, чого раніше собі ніколи не дозволяв. Зрештою, для таких кардинальних методів виховання його собака раніше просто не давав приводу.

 Дядько вже хотів рушати до свого авто, яке залишив не зачиненим, як раптом його погляд ковзнув по вікні літньої кухні, що було поруч на рівні очей. У темному вікні весело зарухався чорний силует ротвейлера. Справжній Барон дивився крізь шибку, вітаючи свого господаря, й радісно метушився на великому кріслі, припертому спинкою до підвіконника кухні. Це було його улюблене місце і з нього відкривався огляд більшої частини двору.

 У цю мить господар аж якось обм’як, відчуваючи, як його руки й ноги чи від недавнього напруження, чи від миттєвого усвідомлення ситуації, стають ватними. Він глянув на собаку, якого щойно з силою приволік на подвір’я, й зрозумів, що це – сусідський пес. Ротвейлер, який славився на вулиці доволі агресивним норовом і часто гуляв без нагляду, тепер також стояв  розгублений. Не знаючи, як себе поводити далі, намагався не дивився на свого кривдника. Незрозумілі події враз вишикувалися в логічний ряд… Чоловік поволі став відходити від чужого собаки, понуро прямуючи до свого авто. Принижений пес і собі вирішив чим скоріш покинути цю непривітну територію й тихо вислизнув повз відчинені ворота, зникаючи у вже майже повній вечірній темноті.

Оксана КРОХМАЛЮК.

Поділись з друзями:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.