Історія перша.  Чотирнадцятирічний Сашко на вихідні приїхав до бабусі в село. Щоб якось розважитись вирішив відзняти бабусину господарку на мобільний телефон і потім на згадку змонтувати невеликий фільм. Усе йшло за задуманим сценарієм, доки не дійшла черга до зйомок будки, де жила сторожова собака Аза, породи алабай. Зазвичай Аза сприймала Сашка нейтрально. Вона могла знічев’я махнути хвостом, коли хлопець з’являвся на подвір’ї, і на цьому її емоції закінчувалися, агресії до Сашка собака також ніколи не проявляла. Для більшого натуралізму хлопець вирішив відзняти конуру зсередини, де якраз дрімала Аза, й присівши почав повільно заповзати в будку. Собака голосно загарчала й накинувшись на Сашка, стала шматувати його. На щастя поруч опинилася бабуся, проте на її крики: «Аза, фу!» собака майже не реагувала й лише після того як жінка з усієї сили декілька разів вперезала тварину палкою, та відпустила свою жертву.

       Історія друга.     Друзі на день народження Марині подарували цуценя алабая. Маленьке пухнасте собача було схоже на іграшкового ведмедика. Марина  ні на мить не задумуючись про наслідки, принесла омріяний подарунок у квартиру багатоповерхівки, де жила з батьками. Від першої ночі після безуспішного вкладання алабайки Опри на підстилці в прихожій, її постійним місцем стало велике м’яке крісло у вітальні. Марина приділяла собаці весь свій вільний час і Опра підкорювалася їй. Більше ніхто з сім’ї не втручався в процес виховання собаки. Та через рік дівчина вступила до університету й поїхала на навчання в сусіднє місто. І ось тоді життя для всіх членів сім’ї стало схоже на пекло. Опра взяла на себе роль єдиного лідера й вожака. Вона вирішувала, хто має право сісти поруч з нею на дивані перед телевізором, під час її трапези господарі не мали права пересуватися по квартирі, щоб не стати об’єктом нападу. Залишившись наодинці, собака нещадно здирала зі стін шпалери в кімнаті й гризла все, що привернуло її увагу. Під час її виходу на вулицю ніхто з сусідів не наважувався перетнутися з нею на сходах у під’їзді, не кажучи вже про те, щоб просто зайти по-сусідськи в гості, як це було раніше.

          Історія третя.   На сімейній раді було одноголосно вирішено завести для охорони подвір’я лише алабая. Це – престижно, надійно й гарно. Якщо все піде добре, сподівалися згодом придбати ще одного алабая. Тому вольєр відразу збудували просторий, з розрахунку на двох собак. Цуценя вибрали в розпліднику, благородної крові, з документами. Це був кобельок з багатообіцяючим екстер’єром. Щоб собача не втекло й не понищило клумби його з перших днів закривали у вольєрі й на прогулянку випускали зрідка. Собака став дуже рано проявляти агресію й кидатися на всіх чужих, як і хотіли господарі. Однак, саме через це з вольєра Цезаря випускали все рідше й рідше. Через рік собака мав більш ніж переконливі розміри, ріс не соціалізованим і напівдиким, нападав на господарів. Бажання мати на подвір’ї великого злого собаку вже не виглядало таким привабливим, а страх бути пошматованим змушував вживати усі можливі засоби застороги. Щоб собака не вискочив з вольєру,  заварили решіткою стелю. Незабаром його вже зовсім не випускали з клітки, оскільки пес був некерованим і загнати його назад до «тюрми» було практично неможливо. Нагодувати алабая у вольєрі стало також проблематично, тому миску з їжею йому засували у вольєр вилами. Так само й чистили собачу тюрму закритою, щоправда, під час цієї процедури Цезар мав можливість вигнати всю свою лють до людей на безневинній лопаті. Неважко здогадатися, що вік цього собаки був недовгим і його довелося застрелити.

    Ці три історії реальні, взяті з життя. З таких історій можна укомплектувати  солідні томи про непрості стосунки між людьми й собаками породи алабай. Часто вони мають трагічні закінчення, а в конфліктах присутні укуси, рвані рани, кров і навіть смерть. То щож це за порода така АЛАБАЙ? Навіщо вивели цих монстрів? Чи, можливо, ми щось робимо не так, беручи на свою безвідповідальність і необізнаність серйозних собак?

        Алабай – туркменський різновид середньоазіатської вівчарки. Одна з найдавніших порід собак на землі. Її пращури були поширені від степів Каспію аж до Китаю. За різними даними ці сильні й витривалі породи були поширені ще 2-3 тис. років тому. Неозорими степами Азії кочували племена, переганяючи стада худоби, які забезпечували їм існування. Незамінними помічниками в нелегкій справі скотарства для людей були собаки-пастухи. Великі й витривалі вони могли цілими днями йти під палючим сонцем степів, пильно стежачи за худобою. А холодними ночами вони віддано оберігали її від нападів хижих тварин. Часто на великих просторах собакам не було можливості послуговуватись командами господаря, який міг не бачити небезпеки. Тому їм доводилося самостійно приймати рішення. Згодом, племена осідали й створювали поселення, а худобу продовжували водити на пасовиська в степ. Займалися цим чоловіки, діти й жінки залишалися на господарстві в селах. Частина собак вирушала на пасовиська, частина залишалася стерегти людські сім’ї і обійстя. Собаки, які жили в поселеннях, також були мало керовані й діяли в різних ситуаціях на власний розсуд. Коли до господаря приходили гості, часто іншого методу, як відігнати камінням власного собаку, який ревно захищав житло, не існувало. Не було заведено й регулярно годувати цих собак, тому їм доводилося займатися полюванням на різноманітних гризунів і ящірок. Середньоазіатські вівчарки не знали ні прив’язі, ні повідка, їх не змушували підкорюватися і вимоги господаря вони також не завжди виконували. У поселеннях алабаї часто збивалися в зграї, але кожний собака залишав за собою свою територію, переважно біля житла господаря, яку ревно охороняв. Так тривало протягом тисячоліть. Кожен ген, кожна клітина цих собак вимагали волі, незалежності, самостійності.

    Проте й люди вносили свою лепту у формування породи. З давніх давен середньоазіатів з підвищеною агресією до людей безжально знищували. Тому справжні чистокровні алабаї помірковані в злості до людини й перед нападом попереджають про свої наміри гарчанням і гавканням. Нині в Туркменії розведення алабаїв поставлено на високому рівні, цю породу вважають національними здобутком і їх вивіз за межі країни заборонений.

    У XVIII столітті селекціонери намагалися зробити характер алабаїв більш стриманим і поступливим, шляхом схрещування з іншими породами собак. Однак ці спроби не дали позитивних результатів. У тридцяті роки ХХ століття радянськими кінологами була зроблена спроба масової дресирування середньоазіатських вівчарок для охорони об’єктів державної ваги, але через складний характер породи, ця спроба провалилася.Представники породи віддані своїм власникам і миролюбно налаштовані до членів своєї сім’ї. До дітей вони ставляться терпляче, але через свої великі габарити можуть ненавмисно травмувати їх під час гри. Алабаї люблять домінувати, тому не люблять інших тварин. Спокійно вони можуть уживатися лише з тими домашніми вихованцями, які виросли разом з ними.До сторонніх людей ставляться підозріло і можуть проявляти агресію, якщо відчують, що їх власнику загрожує небезпека. Собак цієї породи необхідно виховувати і соціалізувати з раннього віку, в іншому випадку вони можуть стати неконтрольованими.

     За останнє десятиліття велику популярність алабаї здобули й в Україні. Представників цієї породи можна зустріти в квартирах великих міст і на подвір’ях у селах. Людей приваблюють в них хороші робочі якості, передусім сторожові. Проте власники часто або навіть здебільшого недооцінюють складнощі, з якими їм доведеться зіткнутися, завівши алабая. На відміну від багатьох інших порід собак, яких виводили з метою послуху людині, середньоазіати доволі складні у вихованні й треба докласти чимало зусиль і наполегливості, щоб алабай, сприйняв людину як лідера й підкорився. І лише процесом годування й доглядання, як багато хто думає, авторитет у цієї собаки не завоювати.

    Головна вимога, з якою до мене звертаються 80% господарів середньоазіатів – зробити їхніх собак злими й навчити кусати. Кожному з них мені хочеться порадити купити автомат і не травмувати психіку собаки. До того ж вірогідність того, що автомат раптом розвернеться й вистрілить у бік власника практично нульова, у той час, як можливість бути покусаним власним некерованим алабаєм наближається майже до ста відсотків. Не розумію, навіщо ще вчити алабаїв кусати, коли мова йде про власні подвір’я, а не про об’єкти під особливою охороною чи тюремні зони? Адже один вигляд цього масивного собаки і його чудовий інстинкт охороняти територію, відразу має відлякати дрібного злодія. Якщо ж на вашу територію проник злочинець або банда з вогнепальною зброєю, тут скоріш за все вам не допоможе не лише розкусаний (навчений кусати) алабай, але й навіть тигр.

    Що до розкусаних собак, до чого так прагнуть окремі собаководи, статистика свідчить, що їхнє життя здебільшого закінчується ще в розквіті сил, бо їх знищують або самі власники, неодноразово покусані своїми вихованцями, або ж обставини складаються так, що вони стають загрозою для суспільства і їх знищують офіційно чи просто по-сусідськи труять.

        Але повернімося до алабаїв. Секрет їх виховання, як і більшості собак простий і полягає він у правильному й терпеливому навчанні. З шестимісячного віку цуценя середньоазіата необхідно привчати до послуху. Цей процес має бути тривалим і щоденним.  Беручи до уваги складну домінуючу психіку алабаїв, господар має доводити собаці своє лідерство й перевагу, однак процес виховання має супроводжуватися не лише строгістю, але й турботою і любов’ю, а головне – довір’ям. У вихованні собаки по можливості мають брати участь усі члени сім’ї, оскільки існує хибна думка, що  середньоазіати визнають лише одного господаря.Треба усвідомити, що алабай – це  собака не для літніх людей і не для дітей! Так само ця масивна собака не для квартири, обмежувати її простір чотирма стінами людського житла – злочин!

            І на останок своєрідна пам’ятка власникам середньоазіатів.

 Алабаї –  самостійні, впевнені в собі, незалежні, горді, вперті й розумні собаки.

 Алабай потребує:

• постійного спілкування зі своїми господарями,

• наполегливих щоденних занять і тренувань послуху,

• тривалих прогулянок на далекі відстані, жвавих ігор,

• збалансованого харчування,

• поваги до себе.

    Лише сумлінне виконання цих пунктів зможе наблизити вас до того ідеалу лідера, який закладався у свідомості гордих алабаїв протягом тисячоліть їх існування. Докладіть зусиль, щоб стосунки з вашою собакою стали міцним союзом, а не гірким співіснуванням.

А що ви думаєте про це? Поділіться. Ваш коментар цінний для          мене!             Запитуйте і я обов’язково відповім !